У кожній українській громаді за кордоном є людина, яка стає духовною опорою для інших — той, до кого приходять не лише зі сповіддю, а й з болем, сумнівом, питанням, або просто за теплим словом. Для українців у Шотландії такою людиною є отець Андрій Чорненко — протоієрей, доктор канонічного права, вікарій на території Шотландії Української Католицької Єпархії Пресвятої Родини з осідком у Лондоні.
Для UA-Platform отець Андрій розповів про своє покликання, віру, про Україну й війну, про біль еміграції та про те, чому навіть у найтемніші часи людина не має права втратити надію.
— Отче Андрію, розкажіть трохи про себе. Де Ви народилися, як відчули покликання до священства?
Я народився в чудовому містечку, знаному, певно, в у сій Україні й навіть поза її межами — це місто Яремче. Самі Карпати, Івано-Франківська область. Моє покликання зароджувалося ще з дитинства, завдяки бабусі й дідусеві, які брали мене до храму. Я прислуговував, читав Апостола відколи себе пам’ятаю. Можна сказати, що завжди говорив: «Я буду священником». Коли повертався з церкви, вдягав бабусин халат, дідусь брав лампу — і я служив «літургію».
— Тобто це було ще у дитячі роки?
Так, це були початкові шкільні класи. А вже у 1996 році, коли мені було чотирнадцять, я вступив до Малої семінарії у Червонограді (тепер — ім. митрополита Андрея Шептицького). Це був ліцей при монастирі отців Василіян. Там я навчався чотири роки, здобув середню освіту з духовним напрямом.
— А коли почалося безпосереднє богословське навчання?
У 2000 році я вступив до Івано-Франківської духовної семінарії. Після завершення навчання, у 2006 році, мене висвятили на священника. З благословення єпископа та за моїм бажанням мене направили до Рима на навчання, де я здобув спочатку ліценціат (кандидатську), а згодом — докторський ступінь із канонічного, тобто церковного, права.
— Після навчання в Римі Ви повернулися до України. Чим займалися далі і як опинилися у Великій Британії?
Після Риму, з 2011 року, я служив у формаційно-навчальній сфері. Був проректором Київської Трьохсвятительської духовної семінарії, Івано-Франківської духовної семінарії та академії. Займався також питаннями ліцензування і акредитації навчальних програм.
У 2021 році мене запросили до служіння при кафедральному соборі Української Католицької єпархії Пресвятої Родини з осідком у Лондоні. Владика Кеннет Новаківський, який тоді щойно прибув із Канади (буквально останнім літаком у час пандемії COVID-19), добре знав мене ще з попередніх років. Він очолював комісію, яка займалася формаційно-освітніми питаннями в УГКЦ, і запропонував мені допомогти в служінні єпархії.
З червня 2021 року я перебував у Лондоні. А коли почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну, постала велика потреба духовної опіки українців у Шотландії. Саме Шотландія реалізувала унікальну «суперспонсорську програму» — уряд фактично один із небагатьох у світі надав українцям такі широкі права й можливості.
З огляду на це владика вирішив скерувати мене до Шотландії, щоб допомогти людям, які сюди прибули. Єдиний храм нашої Церкви тоді був у Единбурзі, але один священник фізично не міг охопити всю територію. Тому мене призначили адміністратором парафії в Глазго та вікарієм для всієї Шотландії.
— Як би Ви охарактеризували українську громаду тут, у Шотландії?
Якщо ми говоримо про українців, які приїхали після початку війни, то це, без сумніву, наші люди — незалежно від конфесії: чи це греко-католики, чи православні ПЦУ.
Ми покликані не ділити, а зцілювати і підтримувати зранених війною.
У Шотландії також є старша діаспора — ті, хто приїхав після Другої світової війни. Переважно це були люди з Галичини, греко-католики. Тепер громада стала поліконфесійною. Але канони нашої Церкви, як і православної, кажуть: якщо немає поруч своєї церкви, вірні можуть бути окормлені іншою, бо ми є спадкоємцями одного Київського Володимирового хрещення.
— Як, на Вашу думку, війна вплинула на віру українців?
Віра — це завжди щось дуже особисте. Але коли спілкуюся з друзями-капеланами, всі кажуть: “невіруючих на війні немає”. Особливо у найгарячіші моменти. Ми чуємо це і в численних свідченнях військових.
Якщо говорити про українців у Шотландії — ситуація різна. Багато хто не відвідує храм регулярно, за винятком великих свят, і це теж зрозуміло. У Західній Україні є традиція недільного богослужіння, а на Сході — радше свята Пасхи чи Водохреща. Але навіть це може стати точкою відродження: нагодою переосмислити віру, мову, традиції, усвідомити, що українська культура — це наше власне, і що її треба берегти й передавати дітям.
Тепер уже не можна казати: “нас тому не вчили”. Якщо навіть війна не змінить нас, наш менталітет, не пробудить віру й національну свідомість — то вже, напевне, нічого не змінить. Ми повинні навчити дітей, що є святий Миколай, а не Дід Мороз.
Церква, як колись після Другої світової війни, знову стала тим осередком, що об’єднує громаду. Разом з українськими організаціями ми підтримуємо людей і духовно, і культурно.
— З якими питаннями та болем найчастіше приходять до Вас українці сьогодні?
Питання бувають дуже різні. Іноді навіть не в моїй компетенції — люди думають, що я можу видати візу чи український паспорт.
Але біль, із яким вони приходять, — справжній. Це біль втрати чоловіка на війні, сина, брата. Біль через смерть когось із рідних, коли немає можливості поїхати додому й попрощатися.
Обставини в кожного різні. Але з власного досвіду можу сказати, що саме через цей біль людина часто пізнає Бога.
— Як Ви знаходите ті слова, які дають людині надію, коли здається, що все зруйнувалося в одну мить?
Це, напевно, досвід священичого життя. Бо ще коли я навчався в Римі, я був молодим священником, менше ніж 20 років тому. Тоді наша діаспора в Італії була зовсім інша — економічна міграція, нелегальний статус, неможливість повернутися в Україну навіть на похорон батьків. Це була велика трагедія.
І цей досвід навчив: у таких моментах не можна покладатися лише на власні слова. Я завжди прошу Бога, щоб Він керував мною, щоб саме Він говорив через мене. Бо іноді здається, що людині вже нічого сказати, але Господь кладе ті слова, які торкаються серця.
Бог — це Той, хто зцілює рани. І Він діє через своїх служителів. Тому з’являються ті слова, які, здавалось би, не можна було знайти.
— Отже, надію потрібно шукати в Богові?
Так. Звичайно, надію потрібно знаходити в Богові — Він наша стійкість. Але не менш важливо зрозуміти, що таке Церква.
Церква — це не стіни. Це спільнота християн. Конкретно — парафія, громада. І дуже важливо, коли є підтримка, коли після Літургії ми можемо зібратися разом за горнятком чаю, за українським борщем, варениками. Поспілкуватися, порадити, допомогти — знайти роботу, наприклад.
Часто люди приходять до мене й питають: “Отче, допоможіть знайти роботу”. Я кажу: “Я роботи не роздаю. Але приходьте до храму, після служби спілкуйтеся”. І таким чином вони знаходять потрібні контакти.
Бо самотність — дуже небезпечна річ. Коли людина в своєму горі закривається, це може призвести і до психологічного виснаження, і до залежностей, навіть алкогольних.
Тому Господь і спільнота — це справжній порятунок. Бо є й інші “компанії”, які можуть завести в темряву.
— Чи можна сказати, що для українців у діаспорі Церква стала домом, маленькою Україною далеко від Батьківщини?
Так, саме так. Мені часто пригадуються історії наших емігрантів у Бразилії. Коли у XIX столітті наші люди чули, що “там дають землю”, вони їхали туди, шукаючи долі. Але, коли приїжджали, розуміли, що то джунглі, а не український чорнозем. І перше, що вони робили, — будували церкву й школу.
Бо духовність і освіта — це два крила народу. Не дарма кажуть: якщо диявол хоче послабити народ, він знищує священника й учителя. Або інша фраза: якщо не фінансувати освіту й культуру, то для чого ми воюємо?
Тому школа й церква — надзвичайно важливі елементи. Коли я приїхав у Глазго, мами одразу питали: “Отче, наші діти забувають читати українською, нема школи, нема вчителів”. І тоді я звернувся до дирекції української школи Пречистої Діви Марії в Лондоні, де раніше служив капеланом.
Ми розпочали довгий процес, і сьогодні в Глазго вже діє українська школа. Вона працює другий рік, і там навчається до 130 дітей.
— При церкві чи окремий навчальний заклад?
Ні, це не “при церкві”, а окрема школа. При храмах ми маємо катехитичні школи — там навчаємо дітей катехизму, готуємо до першої сповіді, першого Святого Причастя. Але мені хотілося саме школи. Підкреслюю — школи, а не гуртка. Гуртків у нас багато, і це добре. Але школа має навчати системно.
Чому я звернувся саме до школи Пречистої Діви Марії? Тому що бачив, наскільки професійно вони працюють, наскільки все побудовано згідно з нормами Міністерства освіти і науки України. Вони вже тоді працювали над тим, щоб сертифікати після закінчення школи визнавалися в Україні.
Школа має угоди з українськими університетами, зокрема з Українським католицьким університетом, де визнаються кредити. Тепер цей процес офіційного визнання сертифікатів Міністерством освіти триває активно, і я певен — він завершиться успішно. Це важливо, щоб діти, які тут навчаються, мали можливість засвідчити своє навчання документом. Бо важко одночасно вчитися і тут, і онлайн в Україні.
Друга важлива причина створення школи — підтримати наших українських учителів. Адже вчитель — це теж покликання, дуже схоже на священство.
Багато вчителів приїхали сюди через війну, не маючи змоги викладати в місцевих школах. І ця школа дала їм можливість знову реалізовувати себе, бодай раз на тиждень.
Також хочу наголосити, що в Шотландії нині діють ще дві українські школи в Единбурзі. І моя мета — щоб усі вони були максимально наближені до освітнього процесу в Україні. Не важливо, як це називається — важливо, що діти реально навчаються. Бо будь-який гурток можна назвати “школою”, але це не зробить його школою. Ми розвиваємося і не маємо права зупинятися.
— Коли, на Вашу думку, потрібно хрестити дитину?
— Дитину треба хрестити якомога швидше — ще немовлятком. Це є традиція нашої Східної Церкви — і Греко-Католицької, і Православної. Хрещення немовлят — це не просто звичай, а давня традиція, що походить із розуміння: дитина має бути під Божою опікою від перших днів життя.
Я часто кажу батькам: не відкладайте цього. Бо коли дитина вже підростає, починає все сприймати, то для неї цей обряд може бути стресом (усміхається – ред.). Бувало, що дитина просто плаче і не дає священникові наблизитися. Але навіть тоді добре, що батьки все ж вирішили охрестити — бо краще пізніше, ніж ніколи.
Після ковіду ми стикнулися з тим, що багато дітей залишилися неохрещеними. Люди боялися, храми були зачинені. І зараз я завжди кажу: хрещення — це не формальність, це благословення життя.
— А якщо батьки православні, чи можна охрестити дитину в греко-католицькій церкві?
Так, можна. Ми живемо в такий час і в таких умовах, коли головне — не конфесійні відмінності, а спільна віра. Наші церкви — і Українська Греко-Католицька, і Православна Церква України — мають одне коріння, одне Володимирове хрещення. Тому якщо поруч немає православного храму, дитину цілком можна охрестити у греко-католицькій церкві.
Я не говорю зараз про російську православну церкву, бо це інше питання — там завжди було більше політики, ніж віри. Але якщо йдеться про українську православну громаду, — немає жодних перешкод.
Ми хрестимо дитину, записуючи в церковну книгу належність за віросповіданням батьків. Тобто, якщо батьки — православні, у примітці так і зазначається: «дитина охрещена у греко-католицькій церкві, але належить до Православної Церкви України». Сертифікат видає наша парафія, але духовно це все — одна спільнота християн.
Чесно кажучи, тут, у Шотландії, більшість охрещених мною дітей — саме з православних родин. Ми ж усі служимо одному Богові, й головне — щоб дитина зростала у вірі, а не у поділах.
— Часто питають і про «жіночі дні». Чи справді в цей час жінці не можна заходити до храму?
Це один із поширених стереотипів, який походить ще з давніх часів. Колись, у давнину, справді рекомендували утримуватися від відвідування храму з гігієнічних причин — але це не мало духовного підтексту. Сьогодні медицина і гігієна зовсім інші, тому цей звичай утратив сенс. Жінка може і має право приходити до храму завжди.
— А як щодо покриття голови в храмі?
Якщо жінка приходить із покритою головою — це гарна традиція, вияв поваги й скромності. Але якщо приходить без хустки — це теж не гріх і не проблема. Головне — з яким серцем людина стоїть перед Богом.
Усі ці зовнішні речі — лише форма. Важливо не забути про суть: віра, любов, молитва, доброта. Якщо це є — решта вже другорядне.
— Для багатьох питання посту — одне з найважливіших у церковному житті. Як Ви пояснюєте його сенс?
Піст — це час духовної весни, як називали його святі отці. Ми маємо кілька постів у році: Великий піст, Пилипівку (Різдвяний піст), Спасівку, Успенський. Але коли ми говоримо “постити”, йдеться не лише про їжу.
Піст — це відмова від чогось заради духовної користі. Він має сенс тільки тоді, коли поєднаний із молитвою і добрими ділами. Якщо ми лише не їмо м’яса, але не змінюємо серце — це просто дієта, не піст.
Піст, молитва і милосердя — три речі, які вдосконалюють людину. Завдяки ним ми духовно зростаємо. І дуже важливо постити не лише у встановлені періоди, а впродовж усього життя — утримуючись від злих вчинків, поганих думок і слів. Бо що з того, що ми не їмо м’яса, якщо “пожираємо” ближнього? Як каже апостол Павло, істинний піст — це утримання від гріха.
— Як саме Ви дотримуєтеся посту особисто?
Я дотримуюся партикулярного права нашої Церкви. За цими нормами, у Великий піст від м’яса утримуємося в перший і останній тиждень, а також у визначені дні. Протягом решти часу допускається споживання м’яса у вівторок, четвер, суботу та неділю.
Від молочних продуктів утримуємося у перший день посту та у Велику (Страсну) п’ятницю.
Особисто я зберіг традицію, яка існувала ще до ухвалення сучасних постанов: утримуюся від м’яса протягом усього посту — сорок днів плюс Страсний тиждень.
— Чому саме сорок днів?
Це традиція Церкви, пов’язана з прикладом Христа. Господь Ісус Христос сорок днів перебував у пустелі перед початком свого публічного служіння — постив і молився, перемагаючи спокуси диявола. Церква встановила цей період як духовну підготовку до найбільшого свята — Воскресіння Христового.
— Дехто вважає, що Бог випробовує людину постом. Ви погоджуєтеся з цим?
Бог не хоче нас випробовувати. Він дає нам засоби, щоб ми досягли мети — святості. Кожна людина покликана до спасіння.
Ми часто бажаємо здоров’я, щастя, добробуту, але забуваємо про головне — про спасіння душі. Життя на землі коротке, навіть якщо проживемо сто чи сто двадцять років. Але смерть — це лише перехід. І я завжди пояснюю це просто. Ми вже колись існували до того, як народилися на цей світ — у лоні матері. Ми тоді жили, просто в іншій формі.
І от я часто кажу: уявіть собі двох близнюків у лоні матері. Один каже іншому: — “Скоро вже дев’ятий місяць, і ми помремо”. А другий відповідає: — “Ні, ми не помремо. Ми просто перейдемо в інше життя — більше, світліше, з новим диханням і світлом”.
Так само і ми. Людина боїться смерті, бо не знає, що за нею. Але насправді смерть — це не кінець, а народження у вічність. Ми переходимо до іншого виміру, де вже немає часу і простору — туди, де є тільки присутність Бога. І якщо ми пам’ятатимемо про це, житимемо інакше. Бо віра дає сили не робити помилок, не жити лише тимчасовим.
— Як людині знайти шлях до Бога, якщо вона виросла в родині без церковних традицій?
Я мав нагоду працювати в Київській Трьохсвятительській духовній семінарії, де навчалися хлопці з різних частин України — з Донеччини, Мелітополя, Запоріжжя. Їхній шлях до покликання був інший, ніж у семінаристів із Заходу, які з дитинства прислуговували у храмі. Хтось відкривав покликання вже після університету, працюючи вчителем історії. Інший — після особистої втрати. Часто люди приходять до віри через страждання.
Але сьогодні, коли є інтернет, література, доступ до богослужінь, — можливостей безліч. Хто хоче — знайде шлях. Хто не хоче — знайде тисячу причин.
Щоб відкрити віру, потрібне бажання. Це схоже на відкриття для себе самої України. Ніхто ж не забороняв нам тридцять років говорити українською чи вивчати власну культуру — просто не всім це було “модно”. Але хто хотів, той тримався.
Так само з вірою: коли пізнаєш її, треба передати дітям. Часто батьки кажуть: “Хай виросте і сам вирішить”. Але чому ми тоді навчаємо дитину ходити, говорити, їсти, читати? Чому ведемо до школи, навіть якщо вона не хоче? Бо це необхідно для розвитку. Так само і з вірою — її треба прищепити.
Є навіть вислів: “з материнським молоком передається віра”. Але щоб передати, треба мати її самому. І якщо ми ще не маємо, ніколи не пізно. Буває, що саме діти стають прикладом для батьків, і ті через них повертаються до Бога.
— У Великій Британії та по всій Європі часто бачимо, що церкви перетворюють на паби, майстерні, концертні зали. Чому так сталося?
Так, це не лише у Британії — у більшій частині Західної Європи ми можемо бачити подібне. І для нас, християн, це сумне видовище.
Причина проста: ці сакральні споруди стає неможливо утримувати, бо в них більше немає людей. Якщо храм втрачає свою духовну функцію, а громада зникає, він перестає бути домом молитви. І тоді його або закривають, або переобладнують під інші потреби.
Якщо така будівля має історичну чи мистецьку цінність — її можуть перетворити на музей, концертну залу, місце для хорового чи духовного співу. Це ще можна прийняти, бо подія відповідає простору. Але коли храм перетворюють на паб чи нічний клуб — це вже боляче. Бо те місце, яке колись було освячене, втрачає свій духовний зміст. Залишаються лише стіни, але Духа там уже немає.
Подібне траплялося і в історії. На Близькому Сході багато давніх церков спалили або перебудували під мечеті. Приклад — велика Софія в Стамбулі, колись головний християнський храм Сходу. Київська Софія — її духовна “дочка”.
Такі реалії життя. Але, дай Боже, щоб ми в Україні ніколи такого не побачили. Бо тут, на Заході, храми продаються, а в нас — досі будуються. І це велика надія.
Якщо говорити про Британію, то католицькі храми тут ще тримаються — у тій самій катедрі в Абердині щонеділі повний храм, 30–50 людей приходять навіть у будні. Але в англіканських чи шотландських церквах іноді порожньо. Причина — у ліберальних тенденціях. Мабуть, думали, що якщо “дозволити все”, люди прийдуть. А вийшло навпаки — люди пішли. Бо душа прагне істини, а не вседозволеності.
Божі заповіді не обмежують нас — вони звільняють. Вони роблять нас вільними від рабства гріха, від пристрастей, від зла. Тому справжня свобода — це не “можу все”, а “не хочу зла”.
— За роки Вашого служіння, який випадок найбільше закарбувався у пам’яті?
Пригадую один момент у Києві, який ніколи не забуду. Наша семінарія після Революції Гідності опікувалася каплицею на вулиці, яку сьогодні всі знають як Алею Небесної Сотні. Ми, священники, служили там вечірні богослужіння, сповідали, підтримували людей. І одного разу до мене підійшов молодий солдат. Він щойно повернувся з передової. Стояв мовчки, потім тихо запитав: “Отче, чи Бог простить мені те, що я вбивав?”. Це було дуже глибоке питання — не з розуму, а з болю. І, напевно, одне з найважчих у моєму служінні. Бо природно, у заповіді сказано: “Не вбий”. І коли людина вбиває, навіть обороняючись, її серце болить.
Але я йому сказав: “Ти не вбивав, ти захищав. Ти не прийшов убивати — ти прийшов рятувати життя. І Бог бачить серце”.
Ми не маємо права позбавляти людину надії на прощення. Бо якщо людина втратить віру, що Бог її простить, — вона зламається.
Те саме стосується жінок, які пережили аборт. Їм дуже важко пробачити собі. Але я завжди кажу: “Господь уже простив — тепер треба, щоб ви самі собі простили”. Бо тільки тоді душа може зцілитися.
— Часто люди кажуть: “Якби справді існував Бог, ми б знали напевно”. Як Ви відповідаєте тим, хто сумнівається або ставить раціональні запитання про віру?
Ще наш великий патріарх Йосиф Сліпий говорив: віра і розум — це два крила, на яких тримається людина.
Розум допомагає нам пізнавати світ, але він має межі. Де закінчується фізика — починається метафізика. Ми не можемо пізнати все. Колись думали, що сонце обертається навколо землі, а виявилось навпаки. І хто знає, скільки ще нам відкриється.
Тому віра — це не заперечення розуму, а його продовження. Ми читаємо в Святому Письмі про створення світу за сім днів, але це не обов’язково сім календарних діб. Для Бога один день може бути як мільярд років.
Теорію Великого вибуху Церква не заперечує. Навпаки, багато науковців — віруючі люди — говорять, що цей світ занадто гармонійний, щоб виникнути випадково. Якби я кинув книжку, і сторінки самі склалися у текст різними мовами, — ви б сказали, що мені потрібен психолог. Так само й зі світом: усе занадто впорядковано, щоб бути “випадком”.
Еволюцію Церква також не заперечує — адже розвиток є частиною Божого задуму. Але людина не походить “від мавпи”. Вона створена на образ і подобу Божу. Якщо людина відкидає Бога, вона відкидає не просто віру, а саме поняття святості. А тоді не залишається нічого, що б зупиняло зло.
— Тобто, ви вважаєте, що віра і наука не суперечать одна одній?
Абсолютно. Навпаки — вони доповнюють одна одну. Розум без віри сліпий, а віра без розуму — безґрунтова. Багато науковців доводили існування Бога саме через науку. Вони бачили гармонію Всесвіту, порядок законів, точність природи — і розуміли, що за цим стоїть вища воля.
Ми повинні пам’ятати: наш людський розум обмежений. Тому там, де закінчується логіка, починається довіра до Творця. Це і є віра.
— Часто люди кажуть: “Якби існував Бог, не було б війни”. Як Ви відповідаєте на такі запитання?
Такі слова я чую часто. І це природно, коли людина ще не пізнала Бога по-справжньому. Вона бачить страждання і запитує: “Де ж Бог?”. Але тут треба розуміти головне — війну почала не Божа воля.
Бог створив людину з любові. Він дав нам свій образ — розум, душу, волю. І дав свободу, щоб ми могли любити Його не зі страху, а свідомо. Бо любов не може бути примусовою. Якби Бог змусив нас бути добрими, ми були б не дітьми Божими, а рабами.
Але саме тому, що людина має волю, вона може обирати і зло. І коли цей вибір роблять мільйони, — з’являються війни. Бог створив нас, щоб ми любили один одного, а не вбивали. Але коли люди перестають жити за заповідями, коли в серці панує ненависть, заздрість, гординя — тоді зло набирає масштабу війни.
Господь діє через людей. І коли людина відчиняє Йому серце — тоді приходить мир. Але коли вона зачиняє — приходить хаос. Тому Бог не створив війни. Війну створила людина. І саме людина повинна її зупинити.
Є відома фраза: “Бог створив нас без нас, але спасти нас без нас не може”. Так само і з війною — Бог не може її припинити без нашої участі. Він чекає, щоб ми змінилися, щоб наші серця стали Його знаряддям миру.
— Ви часто говорите про любов і свободу як основу віри. Як пояснити це простою мовою?
Я завжди наводжу приклад, який усім зрозумілий. Якщо хлопець закохався в дівчину і починає примушувати її бути з ним — це вже не любов. Бо любов поважає вибір іншого. Так само і Бог. Він не примушує нас вірити чи любити Його. Він пропонує. Він стукає в серце, але не ламає двері. Бо справжня любов завжди вільна.
Якби Бог забрав у нас свободу — ми перестали б бути людьми. Ми були б створіннями без душі. А Бог дав нам волю, щоб ми могли самі обрати добро. І все наше життя — це шлях наближення до Його подоби.
Ми створені на образ Божий, але подоби набуваємо власним життям — коли вчимося любити, прощати, допомагати, коли несемо світло. Чим більше в нас Божої подоби, тим менше в нас зла. І тоді навколо нас стає більше миру, радості, краси.
— Якщо говорити про Україну сьогодні — чи можемо ми сказати, що війна змінює нас духовно?
Так, без сумніву. Кожна нація, перш ніж стати сильною, проходить через біль. Кров мучеників — це насіння нових християн, казав Тертулліан. І те саме можна сказати про народи.
Наша незалежність у 1991 році була радше політичним актом, ніж духовним прозрінням. Ми ще не були готові. Багато хто залишався у радянському світогляді, жив у комфорті старих звичок. Ми не пройшли еволюцію нації — тому зараз проходимо її революційно, через кров і втрати.
Але цей шлях очищує. Ми нарешті стаємо єдиним народом. Ми починаємо цінувати мову, культуру, історію, церкву. Ми розуміємо, що бути українцем — це не просто паспорт, це покликання.
Тепер ми повинні творити Україну не лише вдома, а й скрізь, де є українці. Бо Церква — це теж частинка України. Як консульство чи посольство: заходиш — і вже вдома.
І кожен храм, кожна спільнота, кожне слово рідною мовою — це наша маленька Україна у світі.
— Отче, що б Ви хотіли сказати українцям, які нині живуть у Великій Британії, далеко від дому?
Я, напевно, скажу словами, які для мене є справжнім гаслом українця: “Бог та Україна”. Це два слова, які тримають нас усіх, де б ми не були.
Так, важко бути далеко від рідної землі. Важко знати, що там, вдома, — війна, що гинуть близькі, що руйнуються міста, де ми народилися. Але попри все, ми можемо — і повинні — творити Україну тут, де живемо зараз. Ми можемо будувати її у наших родинах, у наших школах, у наших громадах, у наших церквах.
Церква — це осередок духовності й українськості. Вона, як посольство душі. Бо коли ти переступаєш поріг храму, чуєш українську мову, пісню, бачиш рідні обличчя — ти вже вдома. Тому я завжди кажу: творімо цей простір України тут, у Шотландії — скрізь, куди нас привела доля.
Бо Господь — це Той, хто зараз страждає разом з Україною, але водночас Той, хто витирає наші сльози й дає силу вистояти.
Хто живе без Бога — той може загубитися в темряві, впасти у відчай. Ми не маємо права опустити руки. А хто з Богом — навіть через випробування й біль, іде до світла, до зірок. Так само, як кров мучеників колись ставала зерном для нових християн, — так і кров наших воїнів сьогодні стане зерном для відродження нашої нації.
Читайте також: Untravelled London: як українка стала гідом у Лондоні та перетворила тури на вистави
Авторка: Марина Юрченко
Фото надані Андрієм Чорненком
