Коли війна вириває тебе з дому, питання “Хто я і де моє місце?” набуває особливої ваги — особливо для дітей. У другій частині нашої розмови з Інною Григорович, директоркою найбільшої української школи у Великій Британії St Mary’s Ukrainian School, говоримо про виклики інтеграції українських дітей та про найскладніше — вибір майбутнього. Повертатися чи залишатися? Як адаптуватись у новій країні та водночас не втратити свою ідентичність? А також про те, як у діаспорі виховати краще майбутнє для української нації.
Першу частину інтерв’ю з Інною Григорович ви можете прочитати тут: Освіта та виклики війни: інтерв’ю з директоркою найбільшої української школи в Британії
Частина 2.
Поговоримо про майбутнє українських дітей у Великій Британії. Багато з них непокояться про своє майбутнє. Вони чітко не розуміють, на чому зосередитись. Чи вони повертаються в Україну, чи залишаються тут. Які перспективи ви бачите як освітній фахівець?
– Це дуже чутливе питання для наших підлітків. Вони навіть підходять до нас і питають прямо в обличчя: «Що мені робити? Чи я повинна їхати назад в Україну? Кажуть, що треба їхати. Чи мені залишатися тут?». Вони відчувають провину за те, що починають інтегруватися і почуватися щасливими в цій країні. Вони почуваються зрадниками. І ми намагаємося розвіяти ці сумніви. Пояснити їм, що так Бог дав. Вони фізично врятовані, вони мають більше шансів ефективніше впоратися з травмою і бути опорою українській нації, коли прийде час.
Дуже важливим аспектом їхнього перебування тут є те, що вони можуть отримати освіту. І якщо вони хочуть допомогти Україні сьогодні, через 10, 20 років, вони повинні підтримати тенденцію, що Україна завжди заявляла про себе як інтелігентна, освічена нація. Ми намагаємося підтримати їх в тому, щоб вони все ж таки амбітно відносилися до своїх GCSE. Ми боремося за їхні GCSE з британськими школами, ми допомагаємо їм податись до університетів і спонукаємо, щоб вони не зраджували своїм мріям.
Вони зможуть допомогти Україні, де б вони не були, якщо вони залишать Україну в своєму серці. Вони будуть мати добру освіту, отриману тут, але так само вони будуть мати знання з української мови, історії України. Вони повинні чітко розуміти, чому в Україні війна, чому не можна нічого російського пускати у свій розум.
Що стосується їхнього статусу в країні. Є багато полеміки, як далі має бути. Дітям потрібно прийняти рішення, що далі робити зі своїм життям і як ментально не втратити себе в цьому потоці.
Наша позиція наступна: ці діти повинні мати вибір. Ми повинні так виховати їх сьогодні, щоб вони мали вибір в своїй освіті, в тому, де вони будуть почуватися безпечно, не тільки фізично, але й ментально один на один з собою, в якій державі вони захочуть жити. Тому що гарантій немає, де опиняться через 10 років українські діти, які сьогодні географічно в Україні. Вони можуть по контрактах працювати в британській компанії, в німецькій чи десь в Латинській Америці. Так само ми не знаємо, куди занесе життя наших дітей, які зараз є тут в Британії.
Для української держави важливо проговорювати, що ці діти для неї важливі, що “ми цінуємо вас, на вас немає тиску, ніхто вас не осуджує, ви наші діти”. А дитина вибере сама потім, де і як вона буде дотична до України. Адже можна бути ефективним українцем в іншій частині світу і допомагати Україні у проєктах, які будуть мати білатеральний характер. Ми мали багато діаспорян, які навіть на фронт поїхали воювати за Україну, тому що вони зберегли Україну в серці.
А можна бути українцем в Україні і не бачити своєї місії для цієї держави.
Як пришвидшити процес інтеграції безпосередньо, зокрема для підлітків?
Молодшим дітям легше, підліткам далі важко. Коли вони долучаються до наших суботніх, недільних шкіл, вони міняються внутрішньо, мають друзів, які їх розуміють з півслова. Тому що одна нація, один менталітет. Ми намагалися уникати того, щоб створювати суто бульбашку української громади. Але дуже часто наші підлітки далі проговорюють, що не мають таких друзів та розуміння у британській школі, як мають тут. «Вони все одно мене не повністю розуміють. Я не можу з ними говорити про війну. Вони не розуміють, чому я переживаю». Тому що це бар’єр в менталітетах і на це потрібен час.
Я в цій країні вже 15 років і маю друзів різних національностей, але все одно на інтуїнтивному рівні, так як тебе розуміють свої, українці, не розуміє ніхто.
Тому, напевно, тут важливий баланс. Важливо, щоб ці діти мали можливість доєднатися до громадських, освітніх осередків, будь-яких центрів, де вони можуть зберігати цей зв’язок з Україною не тільки для збереження української ідентичності та мови, але і внутрішнє задоволення від спілкування зі своїми співгромадянами і спільними по духу людьми. При цьому проговорювати все-таки, що важливо інтегровуватися, мати британських друзів, незалежно від того, як складеться життя в майбутньому.
Якщо відверто, українські діти хочуть повернутися в Україну, чи їм тут вже подобається?
– Хочуть повернутися в Україну. Головним чином, звичайно, ті, де батько воює. Тут ні я, ні родини не допускають думки, як вони можуть тут залишитися. Вчитися – так. Багато дітей навіть з цих родин кажуть, що хочуть отримати тут освіту. Тому що їм страшно, як вони мають назад влитися в систему освіти України, наздогнати рівень своїх однолітків.
Водночас ми маємо родини з окупованих територій, родини, які втратили свої домівки. Повернутися вони дуже хочуть, але куди? Як їм адаптовуватися в Україні? Вони вже тут частково адаптувалися.
Разом з тим є родини, які тут не можуть четвертий рік поспіль себе знайти. Вони не можуть опанувати мову, професійно себе реалізувати. Дуже часто ми говоримо про те, що професіонали високого рівня працюють тут у сфері гостинності, на роботах, які не мають нічого спільного з їх попередньою зайнятістю. І рано чи пізно ти хочеш реалізовувати свої професійні амбіції. Як і де вони це будуть робити? Це спонукало деякі родини вже повернулися в Харків, у Дніпро, Київ, на Донеччину під обстріли. Вони кажуть, «буду тут сидіти, скільки мені дано Богом, бо вже назад до Британії не поїду». Не всім інтеграція підійшла.
Кожен із цих випадків — це людська доля, і вона відрізняється. Люди повинні мати вибір.
Щоб вони прийняли правильне рішення, українській державі потрібно не забувати про кожного українця за кордоном. Ми повинні до десятка знати, скільки українських дітей є в якій країні за кордоном, розуміти, скільки залишились, скільки повернулись, скільки є в полі нашого зору в освітньому аспекті чи зв’язку з громадою, скільки в майбутньому працюватимуть задля блага України.
Якщо ми будемо мати контакт з українцями за кордоном, то вони будуть з Україною тоді, коли це Україні потрібно.
В одному з ваших попередніх інтерв’ю ви сказали, що з дітьми варто не боятися говорити про війну. Але одна справа – не боятися, а інша – зайти правильні слова. Що ви можете порекомендувати вашим колегам і батькам?
– Нас дуже часто запитують це питання, особливо британці.
Я пам’ятаю те інтерв’ю… Тоді нас підтримала королівська родина, і принцеса Кейт прокоментувала, що вони розмовляють зі своїми дітьми про війну в Україні, і це проштовхнуло меседжі, які ми хотіли донести.
Що говорять наші діти самі? «Ви можете з нами говорити про війну і давати нам можливість, ми хочемо про неї говорити. Звичайно, що ініціювати процес досить непросто, дуже часто ми чуємо від освітян, що вони бояться нашкодити. Але водночас ми чуємо від дітей: «Знову вночі були атаки, наприклад, на моє рідне місто, а ми в школі про це нічого не говорили. Вони забули про нашу війну, вони ігнорують це питання, їм уже не важливо». Що неправда. Для багатьох британців все одно болить за Україну, і освітяни хочуть нас підтримати.
Та діти самі нам озвучують, що хочуть просто, щоб світ бачив, що вони переживають, і щоб світ бачив війну в Україні.
Ми деколи кажемо, що українські діти “вакциновані” проти дезінформації, що вони її відчувають кожною клітиною свого тіла сьогодні, бо через дезінформацію гинуть їхні рідні та страждають їхні міста. І для британців, як і будь-якої іншої нації у світі, це дуже критичний момент – виховати наступне покоління, яке буде чітко розрізняти, що правильно, що неправильно.
Якщо взяти досвід фінів, вони ще з класів передшкілля говорять з дітьми про новини світу і розказують чітко, хто є агресор, а хто є жертвою в тих чи інших подіях. Тобто змалку виховують в дітях можливість фільтрувати, чому вірити, наприклад, у соцмережах.
Важливо створювати такі простори і дати українським дітям можливість проговорювати свою точку зору щодо війни, щоб британські однолітки чули і розуміли правду.
А ви імплементуєте у вашій школі можливості для такого діалогу між вчителями і дітьми?
– Постійні діалоги. Особливо для наших дітей віком від 7 класу і вище, майже кожного тижня є діалоги і зустрічі з британськими та українськими журналістами, істориками, політиками, митцями, влаштовуємо дискусії, що дає можливість дітям ствердно формулювати свою позицію.
Коли вони сумніваються, яка їхня місія тут в Британії, вони хочуть назад. Підлітки бунтують проти того, чому вони тут. Ми намагаємося їм пояснити, що вони теж мають місію для України – кожен у своїй школі та класі донести з перших уст, без фільтрів, що відбувається в Україні на противагу російської пропаганди.
Ви комунікуєте з сотнями дітей. Яка історія найбільше вас вразила і, можливо, спонукала вас видозмінити щось у вашій роботі?
– Цих історій тисячі. Кожна вражає, кожна глибока і варта уваги. Напевно, дуже крає серце спостерігати те, як діти сумують за татусями.
У нас є родина, де батько загинув у Бахмуті. Жінка не хотіла виїжджати з України, чоловік був ініціатором, щоб вони поїхали в безпечне місце. Він загинув у Бахмуті в грудні 23-го року, і вона не змогла навіть з ним попрощатися, його тіло досі там…
Усім дівчатам і хлопцям не вистачає дідуся, тата, брата, цієї чоловічої моделі, любові, опіки, цього захисту.
Напевно, що найбільше нас спонукає не опускати руки – це слова подяки від татусів з фронту.
Щоранку ти прокидаєшся і думаєш: «Я зробила недостатньо. Що ще я можу зробити для України?». І так кожен член нашої команди. Ще треба і треба працювати.
Буває, татусі з фронту напишуть повідомлення і дякують, що про їхніх дітей турбуються в той час, як вони самі не можуть дати їм цієї опіки і морального захисту, бо захищають Україну. Вони кажуть, хоч за щось не болить душа, що їхня родина не сама. Нехай це малесенька місія, але вона правильна.
Як правильно виховувати любов до рідної мови?
– По-перше, мова – це технічний інструмент твого громадянства і патріотизму. Якщо ти любиш країну, поважаєш, ти пишаєшся своєю ідентичністю, тоді ти розумієш, хто ти є. В такому разі мова твоїх думок буде та мова, яка є державною.
Напевно, перш ніж фокусуватись на дітях, нам треба сфокусуватись на державі, на чиновниках усіх рівнів. Якщо ми моделюємо дітям використання української мови в офіційних структурах, на радіо й телебаченні, а особливо у приватному просторі, то нам навіть не треба буде дітям нагадувати, якою мовою розмовляти.
По-друге, ми в діаспорі ніколи не усвідомлювали рівня русифікації, допоки до нас не приїхали діти зі Східної України. Ми були шоковані. І деякою мірою кожен із нас винен у тому процесі. Якщо ми себе позиціонуємо як одна держава, отже ми щось недостатньо зробили попередніми роками для того, щоб цього не було. І для нас був шанс цих дітей розвернути, щоб вони полюбили і поважали українську мову, щоб вони хотіли говорити нею самі, а не тому що ми нагадали. Ми мали певну критику за те, що на початках деякі діти половину речення говорили російською, половину – українською. Але так починався процес українізації.
Ми хочемо навчити дітей у наших школах любити розмовляти українською мовою і надати їм мовні інструменти могти це робити.
Ми мали схожі виклики до тих, які ми маємо з дітьми в діаспорі, які спілкуються англійською. Зрозуміло, що вони думають мовою свого першого середовища.
Багато хто апелюватиме тим, що це йде з родини. Звичайно, родина грає найбільшу роль. Але це найпростіший шлях – скласти руки і звинувачувати родину. Ні, нам треба діяти. В наших освітніх осередках дуже багато дітей перейшли на українську, дехто ще в процесі. Звичайно, є суржик. Серце крається, коли хтось виходить за межі школи і переходить на російську. Але я вірю, що десь треба починати. І ми ці зернини закладаємо щотижня останні 3 роки.
Мені пригадалась історія з одним юнаком зі Сходу України, родина завжди розмовляла російською, і на нашій програмі він спочатку включав самозахист і спеціально вставляв речення російською. Ми мали дуже довгу розмову про те, чому він приходить до нас – за відчуттям приналежності до спільноти. Ми не є державною установою, вони ж не мусять іти до нас. Якщо вони вже приходять до нас, добровільно, свідомо обирають українську школу, ми просимо поважати наші цінності, нашу місію, мову. І діти нас чують.
Сьогодні кожен пишається тим, що він – українець. Немає навіть сумнівів про це. Але дуже важливо, щоб дорослі були прикладом для дітей.
Як ви бачите перспективу вашої школи у наступні п’ять років? Скажімо, війна буде зупинена, хтось залишиться, частина людей повернеться. І, безумовно, відбудеться відтік дітей, що є логічним процесом. Як школа існуватиме далі?
– Це турбує нас, напевно, кожного ранку – як втримати це все, що ми створили. Відкриваючи нові осередки, ми відразу казали батькам, що ми не відкриваємо це тимчасово. Ми хочемо, щоб цей освітній осередок існував роками надалі та виконував свою функцію для потреб української громади.
Незалежно від того, яка кількість дітей буде до цього осередку ходити, нам важливо, щоб він існував – як голос української нації в цій країні.
Ми бачимо, наскільки це було важливо всі минулі десятиліття: освітні осередки існували в будь-якій формі протягом 70 років тут, у Великобританії, до цього часу. Деякі школи, навіть Лондонська школа, мала до прикладу по 40 дітей в 90-х роках, але вона не закрила свої двері. І завдяки цьому ми можемо сьогодні мати 2,5 тисячі дітей та інституцію з місією, заради якої наші діти будуть кожну суботу чи неділю довіряти нам, обирати нас, а не футбол, чи поспати, чи пограти в ігри.
Ми намагаємося створювати молодіжні проєкти, щоб молодь трималася разом. Наприклад, влаштовуємо поїздки до Канади, Австралії. Ця ідея зародилася ще 7 років тому, коли ми втрачали учнів, якраз у віці 12-13 років. І для того, щоб їх втримати, хотіли щось таке цікаве придумати. Зародилася ідея поїздки до України. І відвідування зросло.
Що стосується кількості дітей, ми б дуже хотіли, щоб частина дітей повернулася в Україну, в свої домівки, щоб об’єдналися родини. Але є так само велика частина українців і молоді, які були тут і до повномасштабного вторгнення, або які залишаться. Вони будуть створювати сім’ї. І, напевно, перемогою того, що ми робимо сьогодні, буде те, що наші учні виростуть, створять свої сім’ї і приведуть своїх дітей до нашої школи.
Я сподіваюся, що кількість осередків і дітей в осередках не буде істотно зменшуватися. Потенціал української громади у Британії дуже великий.
У вас ніколи не виникало думки повернутися в Україну, жити, працювати в місцевих навчальних закладах з цим багажем знань, які ви отримали тут, і, так би мовити, долучитись до реформи?
– Україна – це дім, і те, де є моє серце. Британія – дім моїх дітей, моєї родини, і звичайно, це важливий аспект того, де ти перебуваєш. Але бути дотичною до проєктів в Україні була б велика честь. Співпраця з Україною дуже цікава. І, напевно, такої можливості я б не виключала. Хотілося б такий досвід використати для України.
Потенціал нашого досвіду в Британії дуже великий та важливий для збереження наших осередків та української освіти за кордоном в цілому. Тому що зараз якраз критична точка: як би не було, четвертий рік війни диктує такі умови, що навіть боротися стало вже роботою, рутиною Це дуже важко. І втримати дух в нашій освітянській громаді, серед дітей і родин, втримати ресурсно ці осередки – напевно, ще більший виклик, ніж було їх створювати.
Так само ми бачимо, що досвід, який ми здобули тут по роботі з травмою та інтеграцією цікавить Британію з точки зору наступних хвиль біженців. Наша модель довела і вже була офіційно визнана як найефективніша з усіх, які існували донині.
Завершити це інтерв’ю хочу наступним: що для вас особисто є перемогою в цій війні?
– Перше – це Україна у своїх цілісних Конституційних кордонах. Щоб наші діти, які представляють всю карту України, мали куди повертатись: у свої домівки, у свої міста та села. Вони вже точно знайдуть сили їх відбудовувати.
Друге – це коли наші діти при наявності вибору оберуть повернення в Україну. (На будь-якій стадії свого життя).
І в підсумку – це відсутність питань чи будь-яких диспутів щодо української мови як державної, у суспільстві пануватиме усвідомлення нашої української історії з розумінням впливу росії на розбрат в Україні та знищення нас, як нації, в нашому суспільстві не буде нових поглядів в східний бік навіть через 20-30 років – оце я вважаю перемогою. Сьогодні ми історично закладаємо майбутнє української нації, ми виховуємо в цих дітях запоруку тієї перемоги, за яку боремося зараз.
Читайте також: Українські діти в Британії вимушені складати російську на іспитах – Telegraph
Автор: Дмитро Заня
Фото надані Інною Григорович
