Вони не бачилися чотири з половиною роки. Вона виїхала до Британії, він залишився доглядати за родинним будинком в окупованих Олешках на Херсонщині. За цей час місто перетворилося на територію гуманітарної катастрофи: без світла, опалення, стабільного постачання їжі та з мінами на дорогах. Лише наприкінці жовтня 2026 року 68-річному Сергію вдалося виїхати з окупації. Дружина Лариса подолала дві тисячі кілометрів, щоб нарешті обійняти його.
Їхню історію розповіло агентство Reuters. Зустріч відбулася біля однієї з київських лікарень після евакуації чоловіка на підконтрольну Україні територію.
«Не можу повірити, що ти тут»
72-річна Лариса готувалася до зустрічі з чоловіком так, ніби збиралася на перше побачення. Коли подружжя нарешті побачило одне одного, жінка не могла стримати сліз: «Я не можу повірити, що ти тут».
Чоловік також не приховував емоцій: «Чесно кажучи, я й сам у це не можу повірити».
Востаннє вони бачилися у 2022 році, приблизно через три місяці після початку російської окупації Олешків. Тоді Лариса виїхала до Англії, де живе їхній син. Сергій вирішив залишитися, щоб доглядати за сімейним будинком. Однак згодом опинився фактично відрізаним від підконтрольної Україні території.
За роки окупації ситуація в місті дедалі погіршувалася.
За словами Сергія, життя в окупованому місті було постійною боротьбою за виживання. Місцеві жителі потерпали від регулярних атак російських дронів, перебоїв з електроенергією та відсутності опалення. Навесні 2026 року ситуація стала критичною: до міста припинили завозити продукти.
Олешки перетворилися на «зону смерті»
Сергій виживав завдяки запасам гуманітарної допомоги, які вдалося накопичити раніше. Їв локшину, крупи, іноді консерви з м’яса та риби. Навіть намагався пекти коржі з борошна, яке зберігалося ще до початку повномасштабної війни, хоча воно вже було заражене комахами.
Останні постачання продуктів до міста організовували двоє чоловіків, однак приблизно у квітні 2026 року вони загинули. Після цього доставлення їжі повністю припинилося.
Місцеві намагалися допомагати одне одному, ділилися залишками продуктів. Деякі люди ризикували життям і долали близько 20 кілометрів пішки або велосипедами до села Раденськ, щоб знайти їжу. Те, що вдавалося привезти, продавали за надзвичайно високими цінами.
Не менш критичною була ситуація з медичною допомогою. У місцевій лікарні закінчилися необхідні запаси, а тіла померлих накопичувалися в морзі. Судово-медичні експерти відмовлялися їхати до міста через небезпеку.
Сергій розповів журналістам Reuters, що одного разу йому довелося самостійно перенести тіло померлого сусіда до моргу. Умови там були жахливими, а запах – нестерпним. Інша сусідка навіть просила поховати її у власному дворі, якщо вона загине.
Олешки чоловік назвав «зоною смерті», де виживання могло залежати від настрою конкретного російського військового.
Російські міни перетворили дороги на смертельну небезпеку
Окремою загрозою для мешканців стало мінування міста та доріг навколо нього. Сергій вважає, що російські військові навмисно замінували територію, щоб повністю контролювати пересування людей.
Небезпека чатувала навіть на тих, хто просто виходив із дому по продукти або збирав гриби й фрукти.
«Багато людей загинуло в Олешках. Хтось виходив зібрати аличу – і підривався. Хтось інший зривав гриб або горіх і наступав на міну».
За його словами, російські військові також намагалися створити видимість благополучнішої ситуації напередодні організованої евакуації. Зокрема, на маршруті виїзду Сергій не побачив жодного спаленого автомобіля, хоча раніше наслідки обстрілів були звичним явищем.
Попри пережите, чоловік зізнався, що, ймовірно, самостійно не наважився б залишити рідне місто. Він навіть вважав, що зміг би пережити ще одну зиму в окупації.
Як Сергію вдалося виїхати з окупації
Залишити Олешки Сергій зміг 30 жовтня 2026 року разом із сотнями інших мешканців. Евакуацію організували під час режиму припинення вогню, до досягнення якого долучилася перша леді США Меланія Трамп, а також Папа Римський Лев XIV. Евакуйованих вивозили автобусами та літаками через окуповані території, росію і білорусь, після чого вони змогли потрапити на підконтрольну Україні територію.
Лариса тим часом вирушила у власну подорож завдовжки близько двох тисяч кілометрів, щоб зустріти чоловіка та забрати його до Англії.
Коли жінка вперше побачила фотографії Сергія після виїзду, була вражена тим, наскільки сильно він змінився за роки окупації. Вона зізналася, що чоловіка було важко впізнати через виснажений вигляд.
Попереду на подружжя чекає зустріч із трьома дітьми та шістьма онуками. Водночас радість від порятунку для Сергія поєднується з болем через необхідність залишити рідний дім.
Чоловік пояснив, що найважче було усвідомлювати: разом із будинком він залишає могили рідних і місця, де минуло все його життя.
«Серце розривається від думки, що доводиться залишити все позаду. Як це можливо? Твій дім, твоя родина, цвинтар – усі твої рідні там. Як ти тепер зможеш відвідувати їхні могили, доглядати за ними?» – поділився Сергій.
Лариса, попри пережиті емоції, вже будує плани на спільне життя після возз’єднання. Вона жартома пообіцяла відгодувати чоловіка домашніми українськими стравами – борщем і варениками.
Читайте також: “Ми повернулися з пекла”: евакуйовані з Олешків розповіли про життя в окупації
фото ілюстративне: Halfpoint/Shutterstock
