Переїзд до іншої країни – це завжди новий досвід. Щоб зберегти зв’язок зі своїми коренями та краще зрозуміти себе, українці за кордоном часто звертаються до літератури.
Та ще можна розглянути Україну очима письменників-українців, які живуть за кордоном, через їхні книжки.
Хоча в цьому випадку ми не можемо бути впевненими: так бачать нашу країну самі письменники чи такою хочуть показати іншим (Кому? – Власним дітям, своїм новим співвітчизникам чи самим українцям?
Розгляньмо три книжки, написані українками, що живуть в інших державах.
Оксана Давидова, літературний критик описала про що ці книги.
“Скажу відразу, що в мене на меті не стояло оцінити художню цінність творів – я впевнена, що кожна з цих книжок знайде своє місце на полицях (особисто я в захваті від книжки Наді Білої). Я шукала в них лише зображення України та українців і розглядала твори саме з цієї сторони”.
Анна Багряна «Вітрова гора»
Ілюстрації: Софія Музичка
Головний герой книжки – дванадцятилітній Дейв, який народився в Канаді в напівукраїнській родині. Його мама, тоді ще школярка, разом зі своїми батьками покинула Україну на початку 1990-х. Хлопець відвідував недільну українську школу і міг лише мріяти потрапити до України: «Доcі Україна здавалася йому далекою і недосяжною землею, схованою, неначе в казці, за сімома горами, лісами, ріками і морями [ … ]». Саме такою – напівказковою країною ввижається йому Україна і в мріях, і насправді, коли він приїжджає до неї разом із мамою.
Для його ж матері Україна виявляється сучаснішою, приязнішою, більш «українською», ніж у спогадах: «Кетрін теж не могла приховати свого щирого захвату. [ … ] Тут, у столиці, і справді багато чого змінилося. Їй здавалося, що насамперед змінилися самі люди – стали розкутішими, сміливішими, приязнішими. Все частіше на вулицях лунала красива українська мова». І навіть від хатинки-мазанки з нужником надворі не лишилося й сліду. Тепер на тому місці стояв сучасний двоповерховий будинок.
Тим не менш, майже всі українці, які зустрічаються Дейву, приємних почуттів не викликають: вони грубі, хамовиті, крадійкуваті, агресивні, бідні люди, які мріють виїхати з України, бо не бачать тут для себе щасливого майбутнього. І не вірять, що хтось із власної волі захоче жити в Україні, якщо матиме інші можливості. Навіть напівбожевільний фанатик-патріот вважає, що в Україні можна лише боротися, а не жити щасливо. Звісно, є й позитивні персонажі. Але змальовані вони побіжно й власних думок майже не висловлюють, тож читач не може зрозуміти, чи є інші українці, чи є в них інша точка зору.
Наталія Ясіновська «Українка по-американськи»
12-річна Марія народилася в Україні й перебралася в Америку шість років тому. Вона живе життям звичайної американської підлітки. І час від часу навідується в Україну до бабусі й дідуся. Тож її не здивувати змінами, які відбуваються в нашій країні. Хоча, почекайте, якими змінами?
Час від часу ву Марії з’являються чи то видіння, чи то такі собі «мандрівки» в минуле жінок своєї родини: дитинство мами, юність бабусі, молодість прабабусі та прапрабабусі. Спогади охоплюють історію поневірянь України та українців із часів Першої світової війни до 2014-го – початку російсько-української війни. Майже всі розповіді наповнені сумом, злиднями, голодом, агресією, страхом за своє майбутнє. Всі ті історії – про минуле. Єдина згадка про сучасну Україну – кілька речень про окупацію Росією Криму та частини Донбасу.
Надя Біла «Ел і Ева
Ел, тобто Олексій, приїжджає з США в Миколаїв до свого батька, з яким до цього кілька років лише перекидувався загальними питаннями-відповідями по інтернету.
Він бачить велике місто, яке місцеві вважають нудним селом, його шокує туалет у потязі, асфальт із тріщинами, вічно зламний ліфт, байдужість, хамство, нетолерантність, відкрита гомофобія, люди, які нічого не планують, а лише пливуть за течією життя. Ел, можливо, посміявся б із цієї екзотики, якби з жахом не усвідомив, що тепер – це його реальність.
Разом із тим Ел помічає в Україні неймовірну для американця свободу та відповідальність: «[ … ] Однолітки Ела тут, в Україні були начебто мудрішими за американських. Ел не знав, як їм вдавалося так непохитно витримувати деяких божевільних учителів [ … ]. Контроль за відвідуваністю наче й був, але геть несуворий, а люди все одно ходили до школи. Ел дуже швидко зрозумів, що домашку можна робити, як тут казали, лівою ногою, але ж деякі люди все одно її робили. І навіть якщо хтось і знущався з тієї ж Синьки чи Стецька, за американською міркою, це навіть булінгом не можна було назвати».
Що за країна така?
Як ми показуємо Україну іноземцям, такою нас і побачать інші держави. Що б вони дізналися про Україну, якби прочитали ці книжки?
Україна – це пасторальна країна дивовижної природи, млинів, вітрів та давніх богів. Але поряд із тим і модерна країна, наповнена, тим не менш, злиденними обмеженими людьми, які все вирішують силою чи хитрощами, потерпають від домашнього насильства й не помічають цього та мріють за першої можливості чкурнути деінде. Адже тут немає й згадки про розвиток та перспективи, а всі персонажі лише страждають, не намагаючись хоч якось змінити ситуації.
І при цьому Україна – земля свободи та дивовижної самосвідомості жителів, самоконтролю та відповідальності, коли частина людей все ж робить те, що потрібно, лише за власної волі, а не тому, що на них дивитиметься всевидяче око.
Чиста правда. Чи ні?
Хіба неправду написали авторки? Так, усе описане справді у нас є.
Але опис виходить аж занадто однобокий… Уявіть, якби кожен із нас, знайомлячись із новою людиною, розповідав би лише про свої вади та невдачі. Чи було б це брехнею? Ні. Та й повною правдою не було б. І таке акцентування навряд чи додало б нам друзів – мало хто любить спілкуватися із невдахою-скиглієм. А саме такий вигляд має Україна в розповідях багатьох письменників.
Але ж наше життя складається не лише з нещасть. Хіба немає в ньому успіхів, досягнень, перемог, зростання та осучаснення?
Жити /тут/ чи не жити?
Вище я дивилася на те, якою б побачили Україну читачі-іноземці. Але ж книжки написані для наших дітей. Що б відчули вони до України після цих книжок? Особливо, коли на сторінках книжок проводяться паралелі з заможнішими країнами?
Я особисто ніколи не хотіла виїхати жити за кордон. Але після прочитання цих книжок зрозуміла, що в мене з’явилося нове невідоме відчуття – безперспективності життя в Україні, в країні, де є лише бідність і страждання й немає ніякого майбутнього. А потім я відчула велике бажання пожити в якійсь з тих безпроблемних країн, де в героїв найбільші біди – непорозуміння з батьками та однолітками, жодних тобі пригнічень крізь покоління.
Я не кажу, що всі зобов’язані жити лише в тій країні, де народилися. Кожен має сам вирішувати, де і як йому жити. Але тепер ми говоримо не про особисті уподобання. Мова про підліткову літературу. Тобто про те, що формує світогляд наших дітей. І тут я вже кажу про відповідальність письменника. Хотілося б дізнатися, чому авторки вирішили створити у читачів саме такий образ України. На які думки вони бажають вивести читачів?
Країна без майбутнього?
У двох із трьох книжок Україна – держава лише з минулим, без натяку на майбутнє (в цьому сенсі «Вітрова гора» Анни Багряної дуже відрізняється – в ній описується майбутнє України чи не на пів століття вперед).
Згадується цитата з книжки «Ел і Ева» Наді Білої: «Так, у мене є плани! – обурився Ел. – А що тут такого поганого? Жоден з моїх однокласників [в Україні] гадки не має, що робитиме через п’ять років. І ти вважаєш, що це добре?»
Я вважаю, що нічого доброго в цьому немає. Це, здається, спільна риса українців – не мати планів на життя, а жити від ситуації до ситуації. Може, варто щось міняти? Може, треба нарешті вводити в дитячі та підліткові книжки героїв, які мріють про своє майбутнє, будують плани та шукають шляхи для їхньої реалізації? Адже дитяча й підліткова література тим і відрізняється від дорослої, що не може просто констатувати проблему. Вона обов’язково має давати хоча б натяк на її розв’язання, показувати приклад, працювати дороговказом. Саме в руках педагогів та письменників можливість виростити покоління, яке плануватиме розвиток своєї країни, а не втечу з неї.
Що робити?
Хочеться вже припинити традицію, котра тягнеться, здається, ще від давньої шкільної програми з української літератури, – зображати Україну злиденною пригніченою країною, а українців – бідними напівдикими селюками-жертвами.
Погляньмо на себе. Нас морили голодом – ми вижили й підняли свою країну. Наших митців розстрілювали – ми не зреклися своєї культури та розвиваємо її. Нас русифікували – а ми все одно говоримо й пишемо українською. Наші землі окупували, але наша напіврозвалена армія відсунула ворога якомога далі й вже стільки років дає нам жити, майже не відчуваючи війни. Наче та сама інформація, але викладена під іншим кутом. І от читач вже не сумує, а пишається, не думає, як би втекти, а хоче так само перемагати. Здається, вже прийшов час вийти з позиції жертви та стати на позицію діяльної й відповідальної особистості.
Якою я б хотіла бачити Україну у творах українців – і тих, хто живе в Україні, і тих, хто мешкає за кордоном? Не стражденною, не згорьованою та замордованою. Я хочу бачити Україну країною людей, які, незважаючи ні на що, перемагають труднощі, не здаються, й мають сили, щоб реалізувати свої мрії. Я хочу бачити у книжках українців – переможцями. Бо хіба ж ми не такі?
Робота над помилками
Ми маємо три книжки про Україну очима її діаспори, і всі вони зверхньо вказують на проблемі місця – як вчителі, що червоною ручкою виправляють помилки в зошитах учнів. Але ж якщо все навчання звести до «тицяння» в помилки, будь-хто втратить охоту до знань.
Ми точно знаємо, що в Україні є над чим працювати – але ж є і багато того, що гідне гордості та наслідування. Втім, ми не пропонуємо наново творити жанр соцреалізму, заплющуючи очі на проблемні моменти. Але ж і писати винятково про проблеми теж не варто.
Можливо, наша реакція на ці тексти така гостра, що їх лише три – якби в підлітковій літературі було розмаїття книжок про діаспору, що наново відкриває для себе нашу країну, і вони б показували не лише негатив, а й позитив, то загальне враження від прочитаного було б більш збалансованим. Не даремно вчителі у школі, крім «Будь уважним» та «Старайся», також нерідко пишуть: «Молодець і «Дуже добре».
Джерело: Barabooka.
