Сім’я з Маріуполя пережила бомбардування, втрату рідного міста й втечу від війни, а сьогодні намагається будувати життя у Сполучених Штатах. Їхню історію розповідає WLOS.
Юрій та Анастасія разом із сином Кирилом жили у Маріуполі, де чоловік працював на заводі. «До війни життя було прекрасним. Місто розвивалося, саджали дерева, все квітло», – згадує він. Але після лютого 2022-го їхній світ обвалився.
У підвалі їхнього будинку ховалися 13 людей, не знаючи, чи дочекаються ранку. Юрій зізнається, що сім’я навіть розділилася на дві групи: «Ми боялися, що всі загинемо разом, і тоді нікому буде нас поховати».
Анастасія пригадує, як прокидалися від авіаударів: «Будинок трясся так сильно, що здавалося, бомба зараз проб’є стелю».
У березні 2022 року вони вирішили тікати. Снаряд зруйнував одну зі стін їхнього дому, а міст через річку, що з’єднував район із містом, був підірваний. Дороги вели лише через росію, де втікачів розстрілювали.
«Ми зрозуміли, що загинемо, якщо залишимось, і що можемо загинути, якщо втечемо. Але іншого виходу не було», – каже Анастасія.
Випадкова зустріч і шанс на США
Спершу родина дісталася Литви. Тим часом у США мешканець Північної Кароліни Кіт Маст збирав команду однодумців, щоб допомогти українцям. Він організував сайт, зібрав 20 тисяч доларів і шукав сім’ю для спонсорства у програмі Uniting for Ukraine.
Знайомство з Юрієм та Анастасією відбулося випадково – у відеодзвінку.
«У нас був лише день, щоб вирішити, чи станемо їхніми спонсорами. Ми подивилися одне на одного й сказали: робимо», – згадує Кіт. За десять днів родина вже була у США.
21 травня 2022 року вони прилетіли в Шарлотт. Через три тижні після приїзду Анастасія народила доньку Ніколь – тепер громадянку США.
«Ми щасливі, що вона має американське громадянство, бо навіть якщо нам доведеться знову кудись їхати, у неї завжди буде шанс повернутися сюди», – пояснює молода мама.
Нове життя і страх депортації
Перші три місяці Кіт жив разом із ними, допомагаючи у побуті. «Ми не планували ставати родиною, але це сталося природно», – каже він, показуючи фото маленької Ніколь, яку називає онукою.
Кирило додає: «Він для нас більше, ніж помічник, він наш захисник».
Зараз Юрій працює автомеханіком, Анастасія – у коледжевій кухні, а вечорами пече українські вареники й пироги для місцевих ярмарків. Її мрія – відкрити власну пекарню.
Та попри це, майбутнє сім’ї лишається невизначеним. Їхній тимчасовий захист діє до травня 2026 року. У червні вони подали запит на продовження, але відповіді немає.
«Ми боїмося депортації, бо бачимо новини, де людей просто зупиняють на вулиці й відправляють у тюрму для мігрантів», – зізнається Юрій.
Анастасія додає: «Ми вже почали життя з нуля, і якщо доведеться робити це знову – не впевнена, що хтось може витримати таке і залишитися при здоровому глузді».
Попри всі труднощі, родина намагається цінувати спокій, який тепер має. Кирило каже: «Тут ти прокидаєшся, а навколо тиша. Ти знаєш, що в безпеці й що твоїх рідних не вб’ють у будь-яку хвилину».
Читайте також: Майбутнє українців у США: що буде після призупинення програми U4U
фото ілюстративне: СЕРА
