Смак дому: як українські вареники стали успішним бізнесом у Канаді

Алла, українська підприємниця, яка з сім’єю переїхала до Канади, не тільки адаптувалась до нових реалій життя, але й створила бізнес, що популяризує українську культуру через гастрономію. Її історія – це приклад наполегливості, сили духу та бажання донести частину своєї батьківщини до людей в іншій країні.

— Чим Ви займалися в Україні? Як почався Ваш шлях підприємниці?

— В Україні я була власницею туристичної фірми понад 15 років. Це була можливість подорожувати, вивчати світ, любити кожен його куточок. Я була дуже мотивована тим, що подорожі допомагають знайти впевненість у собі та відкривають можливості. Крім того, я заснувала клуб для бізнес-леді, де ми проводили зустрічі з психології, стилю, благодійності й навіть організовували продажі речей для збору коштів на лікування дітей. Це було частиною моєї мети — робити добро для інших.

Також я брала участь у міжнародних конгресах, де виступала з промовами, навчалася і розвивалася. Усі ці досвіди закладали основу для того, ким я стала сьогодні.

— Що підштовхнуло Вас до вибору саме вареників як основи для бізнесу? Чи це було пов’язано з ностальгією за рідним домом?

— Коли ми приїхали до Канади, моя освіта була економічною, а англійська — далекою від ідеальної. Я вчила мову кожного дня по 5 годин, щоб мати змогу спілкуватися. Я волонтерила в Canadian Royal Legion, сервірувала сніданки та готувала їжу для хост-сім’ї, яка нас прийняла. Вони були зачаровані нашою кухнею — це стало першим дзвіночком, що варто спробувати щось більше.

Спершу я орендувала дві полиці й кілька годин на кухні в магазині морозива, щоб приготувати вареники. Результат був шокуючим — успіх прийшов дуже швидко. Я зрозуміла, що українська культура може знайти місце в мультикультурній Канаді, і війна зробила це ще важливішим. Канадці підтримували нас, бо знали, через що ми пройшли.

— Якими були найскладніші моменти у створенні бізнесу? Як Вам вдалося це подолати?

— Найскладнішим було почати бізнес зі 122 долара в кишені. Це вимагало віри в себе та свої навички, які я принесла з України. Іншою перепоною став мовний бар’єр — я досі займаюся бізнес-англійською, але це нелегко. Проте я зрозуміла, що наполегливість і впевненість — це ключ.

— Як канадська спільнота прийняла Вашу ідею? Чи виникали труднощі в адаптації до ринку?

— Канадці прийняли мене дуже добре. Я багато волонтерила, допомагала в музеї, виступала перед мером із презентацією про Україну. Завдяки цьому я стала впізнаваною, мене підтримували морально, навіть якщо фінансової допомоги не було.

Результат перевершив усі очікування — люди з Лондона, Сарнії та навіть США стали приїжджати до мене, щоб скуштувати українські вареники. Але я знала, що без довіри і комунікацій нічого б не вийшло. Але ніяких грнатів від уряду від громаді я не мала, бо я тимчасовий резедент.

— Що для Вас означає популяризація української культури через майстер-класи?

— Для мене це частина душі. Бізнес — це заробіток, але майстер-класи — це спосіб поділитися Україною. Я проводжу презентації у будинках для літніх людей, школах та університетах, розповідаю про війну, культуру, традиції. Це можливість надихнути людей і підтримати нашу країну. Це частинка України, яка в моєму серці. Це як подих для мене, тому що коли я розповідаю про Україну, я бачу їхні очі, деякі різні очі. Є, які співчувають, є які холодні. І це нормально.

Мій спіч у Western University на 400 осіб був справжнім випробуванням, але я відчула, як моя історія торкнулася людей. Я запитала хто з цих 400 студентів приїхали (ред. -в Канаду) через війну. І лише дна людина підняла руку. Тобто це не та була аудиторія, яка повністю зрозуміє мій посил, але я не здалась. Я потім почула дуже гарні відгуки. І оця частина, духовна, яка в мене є, вона лікує. І вона наповнюється кожного разу. 

— Як Ви балансуєте між роботою і сім’єю?

— Балансу немає. Мій день починається о 8 ранку і триває до 8-10 вечора. Діти самостійні, вони навіть мені можуть принести їжу до ресторану. Але я все одно турбуюся, що мене недостатньо поруч.

Ми проводимо час у церкві чи інколи виїжджаємо разом, але це рідкість. Проте я працюю над тим, щоб покращити ситуацію в майбутньому.

— Ваш бізнес вже став кейсом для вивчення у Huron University. Як Ви вважаєте, чому Ваша історія надихає?  

— Я думаю, моя історія надихає, тому що вона демонструє силу духу, наполегливість і любов до своєї справи. Спочатку я думала, що мій бізнес-кейс буде використовуватись лише протягом одного навчального року, але університет вирішив продовжити контракт ще на рік, і, можливо, він залишиться в програмі на постійній основі. Для мене це величезна честь.  

Мене також запросили у Western University — і це була їхня ініціатива, я сама нічого не просила. Вони знайшли мене самі, а це означає, що у мене тут є репутація та довіра. Бути представленою в університеті — це велике досягнення. Я знайома з головою українського клубу університету Софією, і навіть вона підтвердила, наскільки складно організувати заходи, як-от майстер-класи, через численні формальності. Але я впевнена, що рано чи пізно ми зможемо це реалізувати.  

Моя історія — це приклад того, як, попри всі труднощі, можна почати з нуля, продовжувати боротися і надихати інших. Навіть коли життя йде шкереберть, завжди є вихід. У нас, українців, є ця риса — ми вміємо боротися. Ми це робили завжди, починаючи з давніх часів до сьогоднішніх днів. І я пишаюся тим, що моя історія може бути для когось мотивацією.  

— Які Ваші плани на майбутнє? Чи хочете Ви масштабувати бізнес або розпочати нові проєкти?  

— Починаючи з двох полиць у магазині морозива, за сім місяців я відкрила маленьке кафе на два столики. Через рік я переїхала в більший ресторан на 12 столів, але зробила це лише за умови, що матиму велику кухню для виробництва. Зараз я продаю свої вареники у п’яти містах Онтаріо: Лондон (два місця), Ілдертон, Вудсток, Маунт-Бріджіт і Стратрой. До речі, це канадські заклади, бо українських тут майже немає.  

Наразі я на стадії підписання контракту з мережею Superstore та Loblaw, а також планую перемовини з Foodland. Моєю метою є масштабування по всій Канаді. У 2024 році я брала участь у бізнес-навчанні в Лондонському центрі підтримки малого бізнесу, і вони дуже допомогли мені з нормативами та стандартами. Це дало мені змогу рухатися вперед, хоч і не так швидко, як хотілося б, адже фінансування дуже обмежене.  

Я бачу прогрес: люди з інших міст почали приїжджати до мого ресторану, щоб скуштувати їжу. Вони долають двогодинний шлях, і це для мене показник успіху. Проте це лише початок, адже я знаю, що можна досягти ще більшого.  

— Що б Ви порадили іншим українським мігрантам, які мріють розпочати бізнес за кордоном?  

— Перш за все — заводьте зв’язки з місцевими. Ваша основна аудиторія — це канадці, а не українці. Ви маєте адаптувати свій продукт до їхнього стилю життя і смаків.  

Друге — ваш бізнес має орієнтуватися на місцеву клієнтуру. Це ключ до успіху. У мене є знайомі українці, які закривали свої бізнеси, бо орієнтувалися виключно на українців. Це була їхня помилка.  

Третє — любіть те, що ви робите, і вірте в свою ідею. Не слухайте, якщо хтось каже, що у вас нічого не вийде. Якщо ви впевнені у своїй справі, просто йдіть уперед і не дозволяйте ніщо вас зупинити.  

І звісно, важлива команда. Але передусім — це впевненість у собі, чітке розуміння своєї аудиторії та бажання працювати. Усе інше прийде з часом.  

Моя історія — це доказ того, що з вірою в себе та наполегливістю можна досягти будь-якої мети, навіть у чужій країні. І головне — пам’ятати, що ми, українці, можемо все.  

Читайте також, Українська кава в Канаді: розвиток бізнесу та секрети успішної адаптації