Для українських родин за кордоном подвійне навчання часто стає способом зберегти зв’язок із рідною освітою та водночас повноцінно інтегруватися в новій країні. Однак спроба опанувати дві шкільні програми в повному обсязі може перетворитися на надмірне навантаження для дитини.
Психологиня Олена Шершньова в інтерв’ю RFI пояснила, як знайти баланс між місцевою та українською освітою, не нашкодивши дитині.
За даними Євростату, наприкінці червня 2026 року в країнах ЄС під тимчасовим захистом перебували 4,41 мільйона українців. Майже третина з них — 29,6% — неповнолітні. Значна частина українських дітей одночасно відвідує школу в країні перебування та продовжує навчання в українській школі дистанційно.
Дитині не потрібно проживати два повноцінні шкільні дні
За словами психологині, першою помилкою батьків може стати очікування, що дитина однаково повноцінно навчатиметься за двома програмами.
Шершньова радить насамперед визначитися з пріоритетами. У школі країни проживання дитині важливо зосередитися на вивченні місцевої мови та основних предметів. Українську програму при цьому можна скоротити до дисциплін, які мають особливе значення для збереження культурного зв’язку з Україною. Йдеться передусім про українську мову, літературу та історію України.
Психологиня наголошує: спроба одночасно виконувати всі вимоги двох шкіл може негативно позначитися на самопочутті дитини.
Вона вважає нормальним, якщо школяр не може впоратися з подвійним обсягом завдань. На її думку, батькам не варто сприймати це як невдачу чи недостатню старанність дитини — саме навантаження в такій ситуації є надмірним.
Від чого можна відмовитися без почуття провини
Якщо дитині складно поєднувати дві програми, батькам варто переглянути обсяг українського навчання, а не намагатися змусити школяра працювати ще більше.
Оптимальним варіантом психологиня називає зосередження на базовій освіті в країні проживання та збереження ключових українських предметів. Такий підхід, за її словами, дозволяє дитині одночасно адаптуватися до нового середовища та не втрачати українську ідентичність.
Важливо також пам’ятати, що навчання за кордоном саме по собі є великим періодом адаптації. Дитині потрібно звикнути до нової школи, однокласників, правил, учителів та іншої мови. Додаткові вимоги не повинні створювати постійне відчуття, що вона «не встигає».
Не сварити за те, що дитина менше говорить українською
Окремо Шершньова радить батькам не тиснути на дітей через мовну адаптацію.
Зокрема, не варто дорікати дитині тим, що вона нібито починає забувати українську. Після переїзду природно, що школяр дедалі частіше використовує мову країни проживання — особливо в спілкуванні з однолітками та під час навчання.
Натомість підтримувати українську можна в повсякденному житті родини. Психологиня радить спілкуватися вдома українською, читати українські книжки та дивитися український контент.
Не менш важливим залишається зв’язок із друзями та знайомими з України. За можливості дитині варто допомагати підтримувати це спілкування, адже воно також сприяє збереженню відчуття належності до українського середовища.
Українську ідентичність формують не лише уроки
За словами психологині, відповідальність за збереження зв’язку дитини з Україною лежить не тільки на школі чи вчителях української мови. Важливу роль відіграють батьки — через розмови, книжки, сімейні традиції, український контент та знайомство дитини з історією країни.
Таким чином, українська освіта за кордоном не обов’язково має означати повне дублювання місцевої шкільної програми. Для багатьох родин більш реалістичним рішенням може стати вибір ключових українських предметів і регулярна підтримка мови та культурного зв’язку вдома.
Головне, на думку фахівчині, — не перетворювати збереження української освіти на ще одне джерело стресу для дитини.
Читайте також: Освіта та виклики війни: інтерв’ю з директоркою найбільшої української школи в Британії
фото: Photobac / Shutterstock
